Отзывы на фильмы Керри О’Мэлли без оценки

…методическое пособие о неотвратимости последствий расплаты за неверность и измену…

…три темпоральных линии повествования: лубочный и глазированный 1963-ий, подсвеченный неоново-кислотными сполохами 1984-ый и выхолощенно-стерильный высокотехнологичный 2019-ый. Столько же главных и весьма «зубастых» героинь: первая — прилежная и затюканная домохозяйка, другая — светская львица явно азиатского происхождения и третяя — напыщенно-истеричная сторонница открытых браков с адвокатским образованием. В декорациях — один огромный, неприличной фешенебельности и внушительной стоимости особняк расположенный где-то в калифорнийской Пасадене, задействованный во всех вышеприведённых персонаже-историях…

…телевизионный десятисерийник «Почему женщины убивают» — это, в своём роде, решительно уникальное, абсолютно не поддающееся рутинному, бытовому и конвейерному классификаторству явление. Местами — уморительно смешное. Моментами — детективно интригующее. Преимущественно поучительное и по-хорошему, не напрягающе сопереживательное. Ну и, конечно же — безмерно, безапелляционно и бесконечно едкое, сатиричное и чернушное. А вот большой мелодраматической подоплёки и глубокой драмы тут нет почитай что и вовсе. Но это-то, к определённой и приятной неожиданности, как раз и, как видится, одно из первейших достоинств «…Женщин…». Ведь эти десять не очень длинных серий способны по-настоящему вернуть своего зрителя в то самое кинематографическое «тогда», когда единственным сокрытым значением слова «телесериал» являлось именно недвусмысленное «приятное времяпрепровождение»…

…в шестидесятых нас развлекают архетипичным образом примерной американской благоверной натурально прислуживающей по хозяйству напыщенному и самовлюбленному супругу-ракетостроителю. Который под прикрытием легенды о регулярных сложных и ответственных ночных бдениях над рабочими проектами нагло спит с официанткой из кафетерия напротив. Восьмидесятые нагнетают общий абсурдистский градус нарратива за счёт экстравагантности, нелепости, шика и весьма забавной истории о третьем браке элитарной представительницы калифорнийского бомонда, нынешний избранник которой оказывается скрытым пассивным гомосексуалом, напропалую соблазняющим местных чернокожих парикмахеров и крепостных мексиканских садовников. Ну и, наконец, современная эра представлена в «…Женщинах…» наркологической, будничной и несколько карикатурной комедией положений про безостановочное враньё, свободные интимные отношения, соитие втроём и опасность совместного нахождения по одной крышей со средней степени чокнутости бисексуалкой имеющей к тому же откровенно криминальное прошлое и членовредительские наклонности…

…подобная разноплановая и калейдоскопичная сюжетная взвесь, однако, легко и изящно кристаллизуется удивительной живописности и многомудрой простоты истиной о том, что хотя в разные времена роли и нравы женщин в социуме безусловно меж собою разнятся, их отношение к плотской измене и эмоциональному предательству остаётся предельно неизменным императивом с крайней степенью как раз-таки и выведенной авторами в заглавие вопросительно-утвердительным тезисом о том, почему именно женщины и убивают. Факт неверности со стороны избранника здесь при этом является ключевой отправной точкой, но не становится самоценной интригой. Уже при первых жестах, взглядах и репликах не заподозрить супругов пола мужланского в предательстве попросту невозможно. Ценность «…Женщин…» в другом. В том, насколько быстро и изобретательно блудников повергнет неотвратимое и весьма творческое, но коварное и безжалостное наказание. И вот здесь, в момент блистательно срежиссированного и великолепно отснятого акта тройного возмездия (…умопомрачительно исполненный кинематографический приём, когда все сюжетные разновременные линии на экране перемешиваются в одном месте и сливаются в одно целое…), и проявляется чётко и правильно сформулированный вопрос в изначально заданной коннотации, а именно — как и за что женщина вообще способна убить…

…есхатологічно-камерна пригода з тремтінням у колінах і ворушінням у волоссі…

…в нью-йоркському Центральному парку одного раннього і погожого ранку починає відбуватися щось вже зовсім важко зрозуміле і навіть об’єктивно шокуюче. Легкий порив свіжого вітру приносить із собою практично повний параліч всіх захоплених в локації штатівських городян. Через якусь хвилину, всі вони миттєво і моторошно синхронно почнуть безглуздо задкувати без всілякої оглядки, нести абсолютну дурню і вкрай нелогічну нісенітницю, спішно при цьому втілюючи наяву найбільш параноїдально-суїцидальні нахили справжнісіньких душевнохворих. Гнучка і підтягнута прихильниця фітнесу, наприклад, лишивши вправи на свіжому повітрі встромить собі в сонну артерію залізну шпильку для волосся. Слідом за цим патрульний поліціянт посеред довжелезної автомобільної пробки застрелиться з табельного вогнепалу. Через пару хвилин будівельники з майданчика неподалік в повному складі будуть один за іншим крокувати назустріч смертельній порожнечі з даху недобудованої багатоповерхівки і з нудотно-глухими звуками ударів падатимуть на землю, навіки покидаючи цей безглуздий і жорстокий світ…

…Еліот Мур (…Марк Уолберг…), вчитель природознавства в філадельфійській середній школі, не підозрюючи про те, що навколо відбувається справжнє апокаліптичне божевілля, захоплено проводить урок, яскраво обговорюючи зі старшокласниками безслідне зникнення бджолиних колоній по всій території Північної Америки. Перелякана жінка-завуч в терміновому порядку зупиняє заняття і відводить Еліота на нараду до директора школи. Там в режимі реального часу по телебаченню із залученням на смерть переляканого і нічого взагалі не розуміючого в тому, що відбувається диктора зачитуються тривожні дані по небаченій досі хвилі масових самогубств, що практично охопила територію вже декількох штатів. Герой Уолберга, забравши з дому красуню-кохану Альму (…Зоуі Дешанель…), в компанії одного близького товариша і його малолітньої доньки, приймає рішення самоізолюватись подалі від великих метрополій де-небудь в затюканому передмісті. Електричка, евакуюючи критичну масу панікуючих громадян, раптово намертво зупиняється в заштатному селищі десь в штаті Пенсильванія…

…«Явище» американського режисера-сценариста індійського походження М. Найта Ш’ямалана на перевірку може здатися класичним зразком трилерного жанру з поправкою на загальне, злегка містичне відчуття неминуче наближаючогося кінця світу. І в цьому сенсі між поданням автора-постановника стрічки і розумінням глядачів ніякої дихотомії немає заздалегідь, взагалі та мабуть що й повністю. Неоднозначність «Явища», як, напевно, і всіх ш’ямалановских картин, в яких на екранному полотні бешкетують незримі сили, що знаходяться за межею людського розуміння, стає відчутною далеко не відразу. Принаймні — не в ті миттєві «спілбергівські» перші десять хвилин хронометражу, за які згідно з настановою метра від кінематографу і слід радикально вразити глядача. І мотивувати його тим самим на гарантований захопленістю подальший перегляд. Ні, в даному випадку режисер розкриває найбільш вражаючі наративні свої увертюри в камерних, гранично обмежених просторово і дуже малонаселених сценах…

…блискучі, пробираючі до самих глибинних нервових закінчень, гіперреалістичні замальовки в напівдокументальній стилістиці у Ш’ямалана складають якщо і не основу сюжетного наповнення, то вже точно несуть на собі основний тягар залучення і співпереживання. Причому потрібно постійно тримати думкою той факт, що режисер походить із Індії. Країни одночасно глибиною в мільйон божественних ідолів, тисячі суворих і аскетичних язичницьких обрядів на кожен день, витонченого і гіпнотичного містицизму в божевільних масштабах і викарбуваною в тисячоліттях вдосконалення і самобичування філософією. І в цьому вимірі прийомів, засобів і смислів — Ш’ямалан справжній художник від кінематографу. Стрічка вся немов дивовижна картинна галерея тривожних і захоплюючих проникливих образів, часто виписаних настільки довгими кадрами, що на деякі з них натурально не завжди вистачає глядацького дихання. А окремими екзерсисами «Явище» повертає в справжню досконалість нечуваного доторкання, надреалістичних і оманливо несуттєвих пунктирних замальовок. Ось літня, сивіюча пара стареньких зайнятих в’язанням в затишних кріслах і протигазах хіміко-бактеріологічного захисту дивиться старенький пикатий телевізор, з якого віщає переляканий професор-епідеміолог. А тут банда міцно збитих і суворо зиркаючих з-під насуплених брів реднеков під критим настилом планомірно заряджає патрони в магазини хижо вигладаючих автоматичних гвинтівок, скептично поглядаючи на ту ж саму передачу. Ось тут зграйка переляканих темношкірих діточок, притиснутих від страху один до одного у ванній, не по дитячому уважно спостерігає за кривими експонентними графіками розширення зони ураження смертельним нейротоксином на портативному блакитному екрані…

…«Явище» М. Найта Ш’ямалана — це відверто штучний, вищого ґатунку кінотеатрально-художній витвір справжнього мистецтва. Новаторський раритет, якщо бажаєте. Такий, якого в Голівуді давно не знімали. Майстерно володіючи забутим нині у більшості фільморобів драматургічним прийомом відбитої дії, коли демонструється навіть не початкова подія, а всього навсього якась передумова. І згортається надмірно глядацька увага не в точку підсумків дії, а на її результат. У підсумку представляючи якесь «відображення», що дає у декілька разів більший по потужності ефект. Таким спритним трюком у нас, у пострадянському кінематографі, володіє один лише Микита Сергійович Михалков, який заявляв неодноразово про те, мовляв, що «…віддзеркалення сильніше від променя…». Ось і Ш’ямалан, хоча і звісно режисер дещо меншого калібру, але створив своє «Явище» гідним не менше ніж одноразової появи на всякому поважному екранові справжнього любителя якісних стрічок в підзвітному жанрі. А може і не тільки в ньому…